Історія Олени почалася у 2014 році в Донецьку. Російські війська захопили місто та насильно переслідували будь-кого, хто говорив українською або підтримував Україну, що змусило її родину залишити все і переїхати на підконтрольні Україні території. Нарешті вони оселилися у Краматорську, купили квартиру та там працювали останні три роки. Олена написала у листі до нас:
"Але 24 лютого 2022 р Росія почала бомбити мирні міста України, в тому числі і Краматорськ. З під обстрілів ми вибиралися 4 дні. Син зміг довести мене до Львова. І дякуючи програмі Великої Британії, я опинилася в Ноттінгемі. Син став на захист України. У мирному житті син був одним із кращих танцівників. Тому в армії позивний отримав "Dancer". Вже скоро рік як він захищає свою землю. Син не хотів війни, та воювати, але потрібно захистити свій край, свою землю. Дев'ять місяців на передовій лінії. За цей час його побратими та він з 125 бригади, звільнили Харківську область, воювали під Бахмутом проти російської орди. Багато українських воїнів віддали своє життя за волю та свободу України, за те щоб не бути рабами Московії. Слава Героям. "

Ми з донькою зараз знаходимося у Великобританії. Може здатися, що дітям легко залишати країну та один одного та це не так. Хочу поділитися малюнком моєї доньки присвяченому її однокласникам. Наші незламні діти. Сумують та хочуть скоріше повернутися додому. 

Ми провели вже декілька благодійних заходів в різних містах північного Уельсу. На останньому нам вдалось зібрати 4431£. Це гроші з продажу квитків, випічки, наших українських сувенірів та рафлу. На концерті співають наші дітки, грають наші скрипалі і піаністи, ми розказуємо яке було наше життя і як воно змінилось. А також як ми вдячні британцям за їх допомогу. Кожного концерту ми додаємо щось нове і в паралелі думаємо, а що ще ми можемо зробити. 4 березня у нас запланований наступний концерт у Conwy. І ми шукаємо куди б іще ми змогли б поїхати. Моя мрія в Лондон) Можливо так колись і станеться😊 "

Лера - українська мама, її дочці Олівії було шість років, коли почалася війна. Вони залишили свій дім та родину в Україні. Перш ніж прибути до Великої Британії, вони пройшли через багато бюрократичних перешкод, щоб отримати дозвіл на в'їзд до країни. Для Лери вагомим є мирне дитинство її доньки, незважаючи на багато труднощів, які трапились на їхньому шляху.

"Ми довго чекали на візу, про нас навіть зняли інтерв’ю BBC з того приводу. Я їхала заради доньки, щоб вона була у безпеці і мала повноцінне дитинство. В Англії ми живемо у селі, тут затишно і мирно. Нам пощастило, нас приймають найкращі хости, вони для нас стали близькими, як родина. І більшість людей, з якими я познайомилася тут, дуже приємні і добрі. Тато моєї доньки в Україні, ми сумуємо за ним і за домом, але тут ми почуваємося в безпеці. Ми ходимо разом з нашими хостами до їх друзів у гості, їздимо разом відпочивати. Тобто ми намагаємося жити і насолоджуватися життям, наскільки це можливо. Чекаємо на повернення додому.

Віримо в нашу армію і в нашу перемогу. "

Інна з Сумської області, де вже у перший день війни відбувались активні бої між українською армією та російськими солдатами. 7 березня українські військові поселилися в її родинному будинку, щоб захистити цю територію та уникнути продовження просування російських військ далі на територію України. Зараз Інна перебуває в Великій Британії зі своїми двома дітьми.
"В нас тільки електричне опалення і тепла підлога . , 40 чоловік в домі користувались усім . Я дуже щаслива , що хлопцям було тепло і зручно і що все ж таки не дійшло до бойових дій на нашій вулиці. 
Але коли вони залишили будинок , то я отримала величезний рахунок за електрику разом з попередженням , що уразі несплати на мене буде подано до суду. Роботу в Україні ми втратили, зараз я знаходжусь у Британії з двома дітьми , знайшла невеличку роботу тут, працюю та намагаюсь якось сплачувати цей борг.
Дуже радію, що все ж таки обійшлося без боїв на нашій вулиці і вірю в нашу перемогу!"

Коли почалась війна, сину Олени було 14 років, а дочці - 6. Шкільні історії та кіно не могли підготувати їх до реалій війни. Постійний страх за близьких, складність прийняття реальності та рішення, що потрібно було приймати, . 24 лютого завили сирени, які сигналізували людям про те, що потрібно шукати укриття від танкових снарядів та стрільби. Теща Олени, яка тоді проходила хіміотерапію, була виписана з лікарні через небезпеку обстрілів. Місто було оточене, і їм доводилося шукати їжу та ліки. У аптеках були довгі черги, а запаси ліків були мізерними.
Олена та її діти боялися кожної сирени та завмирали від звуків літаків, що летіли над головами. Приміщення їхнього підвалу не відповідало вимогам бомбосховища, тому діти ховались у ванній кімнаті з книжками, ліхтарями, та навіть гамаком у коридорі. Олена стримувала панічні напади , щоб приховати їх від своїх дітей.

Ольга з Ірпеня, звідки їй довелося виїхати в перший день війни. З самого початку вона не хотіла залишати свій дім, але вибух відомого мосту, фотографія якого облетіла весь світ, не залишив їй вибору. Ольга подорожувала через Молдову, Румунію, Польщу та провела деякий час на острові Мадейра, перш ніж прибути до Великої Британії, де вона зараз більше шести місяців. Вона розказала нам:

"Я була в розпачі, знаходячись в подруги в Польщі, від того, що не хочу їхати ні в одну з країн, що відкрили свої двері для Українців. Я хотіла і хочу лише додому. Але Ірпінь був окупований і я вирішила, якщо не вдома - то байдуже де.  
Оцінила свій досвід та можливості розвитку і подалася туди, де зможу чомусь навчитись, те що стане потім в нагоді в Україні. Якісь знання, досвід, культуру, розуміння, можливо і бізнес ідею. Ці пошуки привели мене врешті у Великобританію. Інше суспільство, інші традиції, побут, погляди, рух)))  
Я намагалась активно інтегруватися у місцеву громаду. Благо мої хости (активні люди пенсійного віку) залучали мене до різноманітних заходів. Я побачила як функціонує суспільство тут: як волонтерство є рушійною силою активності локальних громад, як ставляться до громадської відповідальності, як організують своє дозвілля. 
Надихнувшись місцевою культурою створила хор. Абсолютно аматорський та з нуля. Я не є музиканткою і співала у хорі лише у школі (і то не довго). Але я відчула, що можу таким чином створити умови для відновлюючого дозвілля Українців, в якому тут є велика потреба. 
Наразі у місті Мейденхед існує Український хор "Співочі". Ми співаємо українською та англійською, маємо регулярні репетиції та навіть невеличкі виступи і по п'ятницям ходимо в паб відпочити)).  
Зараз я твердо розумію, що кожен на своєму місці повинен щось віддавати суспільству по силі своїх можливостей і ми побудуємо суспільство найкращіх Українців, що бачила рідна земля.  Я вірю в це і дію.  
Дій і ти! "

Ранок 24 лютого Юлія разом з чоловіком, дочкою та матір'ю, яка жила поруч, залишила свій дім у Київській області. Протягом першого місяця родина Юлії проживала поблизу Ужгорода. Вона зв'язалася з місцевим культурним центром, який допомагав біженцям. Кожен день вона допомагала з сортуванням одягу та допомогою біженцям, які приїжджали в цей регіон. Жінка з Харкова попросила Юлію працювати разом з нею, щоб відволіктися від травматичних подій. Ця жінка протягом двох тижнів перебувала зі своїми дітьми в підвалі, ледве виживши. Вони почали працювати разом, а згодом до них приєдналися ще більше жінок.Після прибуття до Лестершира, Юлія не припинила допомагати та підтримувати українських біженців. Історія Юлії:
"По прибутті я створила групу для українців у месенджері і додавала туди всіх українців, яких зустрічала, що живуть в тій же області. Наразі це більше 50 людей. Ми брали участь у ярмарках, продавали українські страви, вироблені власноруч, таким чином зібрали 250 євро, які передали у Фонд Сергія Притули. Ось є відео тут  
Я знайшла де орендувати приміщення і організовую зустрічі для українців раз на 1-2 тижні, де ми можемо зібратися, поспілкуватися, діти дуже раді провести час один з одним) 
Декілька тижнів назад я організувала зустріч саме для жінок- біженців, адже багато хто приїхав, залишивши чоловіка вдома, а тут зараз насамоті з дитиною і я розумію як це психологічно (та і фізично) важко. Це була арт-терапія, ми малювали, хтось займався бісероплетінням, хтось в'язанням. Метою було - трошки розвантажити мозок від важких думок та присвятити час собі, "розвантажитись" психологічно. 
В мене є фото з цього вечора, але я не маю поки дозволу від усіх присутніх чи можу передавати його далі) 
Також в мене виникла ідея про організацію кінозалу для українських сімей, де можна разом з дітками переглянути мультик чи фільм українською мовою. Я знайшла приміщення в Академії, що знаходиться поруч з нами, там працюють люди, що дуже прагнуть допомогти біженцям, тому вони безкоштовно організують для цього заходу напої та снеки, ми забронювали їх зал з великим екраном на наступні березень та квітень. 
Я та мій чоловік (він мав право перетнути кордон, так як наша дочка має інвалідність) надаємо інформаційну та психологічну підтримку всім новоприбулим українцям, допомагаємо чим можемо. Ми двічі давали інтерв'ю щодо життя українських біженців для BBC Radio Leicester.  
Зараз в мене на меті організувати доставку дитячої літератури для діток, що у Великобританії, адже це вкрай важливо для малечі - не забувати рідну мову та українські літери, а тут дістати книжку українською мовою є трохи проблематичним. Я впевнена що зможу зібрати якусь партію з України, через знайомих, але питання - як доставити їх сюди, у Великобританію, так як це буде важкий вантаж і доставка буде мати велику вартість."

Аліна приїхала з Києва до Манчестера 5 серпня, а через тиждень вже долучилася до свого першого мітингу Manchester stands with Ukraine, що відбувається щосуботи на Picadilly Gardens вже понад 50 тижнів поспіль.

“Зараз я відповідаю за підготовку сценарію. Зазвичай це підготовка новин за тиждень. Також я одна з ведучих мітингу. В Україні я працювала журналістом та ведучою новин на телебаченні, тому для мене зараз ця діяльність на мітингах дуже близька.
Разом з тим я допомагаю Metro.co.uk з висвітленням історій про Україну. Шукаю теми та проводжу інтерв'ю з героями. Наприкінці січня мене запросили перекладати промову мера Великого Манчестера Енді Бернема на сцені українського клубу "Дніпро".  

Андрій розповів історію про благодійну організацію, створену у вересні 2022 року. Вони відправляють камуфляжні сітки та допомагають безхатькам та військовослужбовцям у Запоріжжі. Команда невелика, але продуктивна, з Веронікою Рєпіною на чолі та співзасновниками, які допомагають у юридичних питаннях та управлінні PR. Сім'я Рєпіних відповідає за доставку речей. Щоб вирішити проблему необладнаних підрозділів у Запоріжжі, вони безпосередньо зв'язалися з підрозділами та координували свою роботу з Добровольчим штабом. Команда працює наполегливо, щоб створити благодійний фонд в Англії.